Персональний сайт Катерини Сопової Катерина Сопова. Методи виявлення плагіату у наукових публікаціях - Катерина Сопова - Персональний сайт

Катерина Сопова. Методи виявлення плагіату у наукових публікаціях

Сьогодні тема плагіату обговорюється пересічним громадянином, законодавцем та науковцем. Стрімкий розвиток мережі Інтернет породив таке негативне явище, як численні випадки порушення авторських прав. Однак треба сказати і про позитивні моменти від використання мережі Інтернет, а саме – спрощення методів та систем виявлення плагіату за допомогою спеціальних сервісів пошуку запозичень текстів. До найбільш відомих сервісів (систем, програм) виявлення запозичень текстів відносяться: Сopyscape, Antiplagiat.ru, EtxtАнтиплагіат, Плагіата.НЕТ, Іstio, DoubleContentFinder, AdvegoPlagiatus, Plagiarism-DetectorPersonal, DupeFreePro, Viper, CognitiveTextAnalyzer, PlagTracker, Plagiarism Detector тощо.Зазначені сервіси та програми перевіряють текст на унікальність (оригінальність) та наявність запозичень і видають результати у відсотках оригінальності з посиланням на виявлені джерела, з яких була запозичена інформація. Такі сервіси і програми дійсно допомагають у пошуку запозичень тексту, проте перш ніж робити висновок щодо наявності чи відсутності плагіату, виявлені результати потребують ретельного їх аналізу. Окремі науковці помилково вважають, що зазначені сервіси можуть поставити крапку у встановленні плагіату окремої статті чи навіть дисертації. Так, у результаті пошуку робіт на схожу тематику у мережі Інтернет була знайдена робота І.В. Кременовської під назвою «Плагіат у наукових публікаціях: методи виявлення та викорінення».[1] І.В. Кременовська у своїй роботі пропонує членам редакційних колегій і працівникам підрозділів, які здійснюють роботу з коригування та редагування видань, перевіряти текст он-лайн, використовуючи інтерфейс відповідної системи он-лайн перевірки та, у разі виявлення елементів плагіату, оформити результат перевірки у вигляді порівняльної таблиці, про що скласти відповідний службовий документ-повідомлення (службову записку). На цьому все…Проте, у наведеному алгоритмі «виявлення та викорінення» плагіату відсутня найважливіша дія, що допомагає визначитись із віднесенням конкретного твору до плагіату, а саме аналіз виявлених запозичень тексту на предмет правомірності їх запозичення.Перш ніж говорити про методи виявлення плагіату, необхідно визначитись із поняттям «плагіат».Відповідно до ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» (далі – Закон):«плагіат – оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору».[2]

Відповідно до словника-довідника з авторського права:

«ПЛАГІАТ плагиат plagiarism

Недозволене запозичення, відтворення чужого літературного, художнього або нау­кового твору (чи його частини) під своїм іменем або псевдонімом, не сумісне як з творчою діяльністю, так і з нормами моралі та закону, що охороняє авторське право. Плагіат переслідується законом»[3].

З наведених визначень можна виділити те, що плагіатом вважається недозволене запозичення тексту з іншого твору.

У статті І.В. Кременовської міститься Порівняльна таблиця щодо наявності текстових запозичень у тексті дисертації Ю.В. Делії з інших джерел, що є з позиції автора плагіатом (витяг зі статті: «Унаслідок цього трапляються випадки опублікування авторами творів, які містять запозичення з праць інших науковців (плагіат)».

Однак, запозичення тексту з праць інших науковців не завжди вважається плагіатом та в деяких випадках дозволяється законом при дотриманні певних умов.

До запозичень, що дозволяються Законом, відносяться перш за все цитати.

Ст. 21 Закону визначені основні способи вільного використання твору із зазначенням імені автора.

«Без згоди автора (чи іншої особи, яка має авторське право), але з обов’язковим зазначенням імені автора і джерела запозичення, допускається:

1) використання цитат (коротких уривків) з опублікованих творів в обсязі, виправданому поставленою метою, в тому числі цитування статей з газет і журналів у формі оглядів преси, якщо воно зумовлено критичним, полемічним, науковим або інформаційним характером твору, до якого цитати включаються; вільне використання цитат у формі коротких уривків з виступів і творів, включених до фонограми (відеограми) або програми мовлення».

Відповідно до ст. 1 Закону:

«цитата – порівняно короткий уривок з літературного, наукового чи будь-якого іншого опублікованого твору, який використовується, з обов’язковим посиланням на його автора і джерела цитування, іншою особою у своєму творі з метою зробити зрозумілішими свої твердження або для посилання на погляди іншого автора в автентичному формулюванні».

Як зазначає Д. Ліпцик: «уривок, що цитується повинен точно відповідати оригіналу і має бути представлений у вигляді цитати, щоб бути використаним для аналізу твору або для критичних коментарів і суджень. Цитата може використовуватись лише для задоволення навчальної або  дослідницької мети і не повинна виходити за межі визначеної мети, яку вона переслідує»[4].

Отже, використання цитат (коротких уривків) в іншому творі є правомірним запозиченням (що дозволяється Законом) і можливе без згоди автора, однак з обов’язковим зазначенням його імені та джерела запозичення. Цитата не може бути лише вставлена до контексту іншого твору, вона застосовується для посилання на іншу точку зору чи думку окремого автора, або як пояснення свого твердження для задоволення навчальної чи дослідницької мети тощо. Автор, твір якого цитується, навіть зацікавлений, щоб його праця була згадана в інших дослідженнях при поданні матеріалу. Це дозволяє більш широко та точно розглянути досліджувану проблему, тому право на цитування інших авторів є необхідною умовою розвитку науки і літератури.

Іншою формою запозичення, що дозволяється Законом є використання витягів з нормативно-правових актів.

Відповідно до ст. 10 Закону: «видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого,  адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади не є об’єктами авторського права».

Тобто текст офіційного документа відповідно до законодавства України не визнається об’єктом авторського права та не підлягає правовій охороні, тому цитування такого тексту дозволяється Законом і відноситься до правомірного запозичення.

Крім того, для визначення форми здійснення текстових запозичень для виявлення плагіату необхідно також враховувати до якого виду належить твір, щодо якого встановлюється наявність плагіату, оскільки оригінальність твору оцінюється по-різному щодо наукових творів та творів художньої літератури.

Тобто, за своєю сутністю твори науки істотно відрізняються від творів художньої літератури та мистецтва: зміст наукових творів виражений системою понять, а зміст художніх – системою образів. При створенні літературного твору автор переважно використовує ту систему мовних засобів і стилістичних норм, що зумовлена сферою використання та функціональним призначенням твору.

На думку Д. Ліпцик: «причина подібної різниці полягає у тому, що автор наукової праці значною мірою зв’язаний принципами, що панують у даній області знань, хронологією, відмітною манерою викладу, непорушними трафаретами в тих випадках, коли мова йде про загальновідомі речі або питання, з приводу яких немає розбіжностей. У ході своєї роботи автор користується різними теоретичними джерелами, багато з яких може розглядатися як обов’язкова бібліографія, звідки він черпає і бере значну частину матеріалу для створення нового твору. Оригінальність, відбиток особистості автора полягає, таким чином, не у композиції, як це має місце відносно художніх або драматичних творів, де автор може комбінувати факти на свій розсуд, а у відборі елементів, подробицях і формі виразу»[5].

Тобто, по відношенню до наукових творів, оригінальність повинна оцінюватись при врахуванні вже існуючих положень та принципів, теоретичних джерел з досліджуваної проблеми, спеціальної термінології та норм законодавства.

Узагальнюючи викладене вище до плагіату слід відносити заборонене законом запозичення тексту чужого твору і його відтворення як результат власного дослідження без зазначення авторства і джерела запозичення.

Запозичення у науковій сфері можуть здійснюватись як правомірно (у науково коректній чи некоректній формі), так і неправомірно.

Як зазначено у посібнику «О плагиате в диссертациях на соискание ученой степени»[6]:

Під правомірним запозиченням у науковій сфері, вираженому у науково коректній формі, розуміється обґрунтоване цілями цитування використання в своєму творі науки частини чужого тексту з обов’язковою вказівкою (посиланням) на дійсного автора і джерело запозичення, оформлені відповідно до встановлених правил цитування.

Під правомірним запозиченням у науковій сфері, вираженому в науково некоректній формі, розуміється обґрунтоване цілями цитування використання у своєму творі науки частини чужого тексту з обов’язковою вказівкою (посиланням) на дійсного автора і джерело запозичення, коли така вказівка (посилання) оформлена з порушенням встановлених правил цитування.

Формою неправомірного запозичення у науковій сфері виступає плагіат. Під плагіатом у науковій сфері розуміється порушення особистих немайнових прав автора (авторських прав) шляхом привласнення авторства на твір науки (або частину твору науки), що виразився у неправомірному, тобто необґрунтованому цілями цитування запозиченні чужого тексту (частини тексту) без вказівки (посилання) на дійсного автора і джерело запозичення, оформленого у відповідності до встановлених правилами цитування.

Плагіат у науковій сфері здійснюється у двох формах:

а) дослівного привласнення авторства чужого тексту (дослівне запозичення тексту без зазначення його джерела);

б) привласнення чужого тексту із застосуванням стилістичного прийому парафрази, тобто із заміною слів і виразів на близькі за смислом (синоніми) без зміни змісту запозиченого тексту твору науки (запозичення тексту із перефразуванням думки автора без зміни її основного змісту, що складає творчу сутність і оригінальність твору).

Отже, до правомірного запозичення (з посиланням на джерело запозичення) у науковій сфері відносяться:

  • запозичення текстів нормативно-правових актів або текстів офіційних документів;
  • використання цитат (коротких уривків), тобто цитування у творі науки робіт інших дослідників з вказівкою джерела запозичення, якщо ці тексти цитуються також і в інших творах по цій або близькій тематиці;
  • використання спеціальної термінології, усталених знань та висловів, що панують у певній сфері;
  • згадування у тексті визначень різних понять, які є загальновживаними у відповідній галузі наук.

Цікаво, що наведені вище пропозиції І.В. Кременовської щодо виявлення плагіату залишились не лише на папері, а були впроваджені Атестаційною колегією Міністерства освіти і науки України, що спричинило відмову у видачі диплома доктора юридичних наук Делії Ю.В. без права повторного захисту. Більше того, офіційних опонентів було позбавлено права участі в атестації наукових кадрів строком на два роки, а наукового консультанта на цей само термін позбавлено права участі у підготовці наукових кадрів (як зазначено у статті І.В. Кременовської «Плагіат у наукових публікаціях: методи виявлення та викорінення»).Підставою для прийняття такого рішення стала підготовлена І.В. Кременовською порівняльна таблиця щодо наявності текстових запозичень у тексті дисертаційної роботи Ю.В. Делії, що була створена за допомогою системи он-лайн перевірки і викладена у тексті згадуваної статті без аналізу їх змісту.Для прикладу був проведений аналіз викладених у статті фрагментів запозичень тексту, де один з них приведений нижче з відповідними поясненнями на предмет наявності/відсутності плагіату (викладені у таблиці фрагменти тексту були взяті з вказаних творів, що знаходяться у відкритому доступі в мережі Інтернет):

Текст зі статті Монастирської М.В. Ідея толерантності та її розвиток у історії політико-правової думки / М.В. Монастирська // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності – 2009. – № 3. – С. 39 – 47, викладений у порівняльній таблиці статті Кременовської І. В[7].

«Стор. 45 – 46:

Такими, наприклад, є: Міжнародний пакт про громадянські й політичні права; Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права; Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації; Конвенція про попередження злочину геноциду й покарання за нього; Конвенція про права дитини; Конвенція 1951 року про статус біженців і Протокол 1967 року, що стосується статусу біженців, а також регіональні правові акти в цій сфері; Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок; Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських і принижуючих гідність видів поводження й покарання; Заключний акт наради з безпеки й співробітництва в Європі (Ґельсінкі, 30 червня-10 серпня 1976); Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримінації на основі релігії або переконань (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 25 листопада 1981 року); Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин; Декларація про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму; Віденська декларація й Програма дій Всесвітньої конференції про права людини; Декларація й Програма дій, прийняті на Всесвітній зустрічі на вищому рівні в інтересах соціального  розвитку, що відбулася в Копенгагені; Декларація ЮНЕСКО про расу й расові забобони; Конвенція й Рекомендації ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти.

1995 рік ООН з ініціативи ЮНЕСКО оголосила Міжнародним роком толерантності. Того ж року на Генеральній конференції ЮНЕСКО було прийнято Декларацію принципів толерантності, в якій зазначено, що толерантність – це не лише моральний обов’язок, але й політична й правова потреба. Яскравим прикладом втілення ідеї толерантності в історії українського суспільства було прийняття Декларації про державний суверенітет УРСР від 16 липня 1990 р. та Акта про державний суверенітет України від 24 серпня 1991 р.

Основним документом, у якому відображено права і свободи як громадянина України, так і людини, яка не наділена таким юридичним статусом, є Конституція України. Принцип толерантності як складової демократичного режиму закріплено саме нормами Основного Закону».

 

Текст зі статі Монастирської М. В. Ідея толерантності та її розвиток у історії політико-правової думки / М. В. Монастирська // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності – 2009. – №3. – С. 39-47[8] (далі – стаття Монастирської М.В.):

(…) Загальною декларацією прав людини проголошено, що «кожна людина має право на свободу думки, совісті й релігії» (стаття 18), «на свободу переконань і на вільне вираження їх» (стаття 19) і що освіта «повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості й дружбі між усіма народами, расовими й релігійними групами» (стаття 26).

Зазначені принципи відбито в різних міжнародних правових документах і конституціях багатьох держав. Такими, наприклад, є: Міжнародний пакт про громадянські й політичні права; Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права; Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації; Конвенція про попередження злочину геноциду й покарання за нього; Конвенція про права дитини; Конвенція 1951 року про статус біженців і Протокол 1967 року, що стосується статусу біженців, а також регіональні правові акти в цій сфері; Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок; Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських і принижуючих гідність видів поводження й покарання; Заключний акт наради з безпеки й співробітництва в Європі (Ґельсінкі, 30 червня-10 серпня 1976); Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримінації на основі релігії або переконань (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 25 листопада 1981 року); Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин; Декларація про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму; Віденьська декларація й Програма дій Всесвітньої конференції про права людини; Декларація й Програма дій, прийняті на Всесвітній зустрічі на вищому рівні в інтересах соціального розвитку, що відбулася в Копенгагені; Декларація ЮНЕСКО про расу й расові забобони; Конвенція й Рекомендації ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти. 1995 рік ООН з ініціативи ЮНЕСКО оголосила Міжнародним роком толерантності. Того ж року на Генеральній конференції ЮНЕСКО було прийнято Декларацію принципів толерантності, в якій зазначено, що толерантність — це не лише моральний обов’язок, але й політична й правова потреба.

Яскравим прикладом втілення ідеї толерантності в історії українського суспільства було прийняття Декларації про державний суверенітет УРСР від 16 липня 1990 р. та Акта про державний суверенітет України від 24серпня 1991 р.

Основним документом, у якому відображено права і свободи як громадянина України, так і людини, яка не наділена таким юридичним статусом, є Конституція України. Принцип толерантності як складової демократичного режиму закріплено саме нормами Основного Закону.

Таким чином, аналіз історичного розвитку ідей толерантності свідчить, що в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї, Стародавній Греції та Римській імперії толерантність виявлялася в терпимості до іноплемінних богів і культів. Однак правового статусу свобода релігійного вибору в згадуваний період усе ж не набула.

 

Текст дисертації Делії Ю.В. на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за темою «Адміністративно-правові аспекти нормотворчості публічної адміністрації в Україні» (в електронному вигляді) (далі – дисертація Делії Ю.В.)

«С. 100 – 101:

Толерантність як категорія має філософське, юридичне, медичне та соціологічне значення. На думку М. В. Монастирської: «Проблема толерантності вперше виникла в західній цивілізації на релігійному рівні, а релігійна толерантність стала початком усіх інших свобод, досягнутих у вільному суспільстві» [293, c. 112].

Україна є поліетнічною, полікомфесійною та полікультурною державою. Під час виконання функціональних обов’язків працівникам органів публічного управління постійно доводяться зустрічатися і взаємодіяти з людьми різних національностей, віросповідань і етнічних звичаїв, тому від працівників органів публічного управління на сьогодні потрібна не лише професійна компетентність, але й розуміння національної і релігійної специфіки спілкування.

Підвалинами професійної діяльності працівників органів публічного управління мають бути такі правові цінності як свобода, справедливість, рівність, толерантність, яка полягає у неприпустимості виявленню будь-яких форм переваги і привілеїв для одних й утиску інших. Працівник органів місцевого самоврядування під час виконання своїх професійних обов’язків не повинен демонструвати власні релігійні або політичні переконання чи вподобання.

Вивчаючи та аналізуючи правове закріплення даної категорії, слід сказати, що в ХХ ст. було прийнято багато декларацій, хартій і законів, у яких ідеї толерантності тісно переплітаються із засадами демократії, народовладдя й самоврядування (початок абзацу). До таких відноситься: Міжнародний пакт про громадянські й політичні права [290], Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права [291], Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації [289], Конвенція про запобігання злочину геноциду й покарання за нього [209], Конвенція про права дитини; Конвенція 1951 року про статус біженців і Протокол 1967 року, що стосується статусу біженців [212], Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок [210], Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання [211], Заключний акт наради з безпеки й співробітництва в Європі (Гельсінкі, 30 червня – 10 серпня 1976 року) [163], Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримінації на основі релігії або переконань (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 25 листопада 1981 року) [121], Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин [127], Декларація про засади щодо ліквідації міжнародного тероризму [122], Декларація й Програма дій, прийняті на Всесвітній зустрічі на вищому рівні в інтересах соціального розвитку, що відбулася в Копенгагені [124], Декларація ЮНЕСКО про расу й расові забобони [123]; Конвенція й Рекомендації ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти [208].

ООН на своєму засіданні за ініціативою ЮНЕСКО оголосило 1995 рік Міжнародним роком толерантності. Того ж року на Генеральній конференції ЮНЕСКО було прийнято «Декларацію принципів толерантності», основану на вище згаданих міжнародних правових актах, у якій толерантність визначено як цінність і соціальну норму громадського суспільства, що виявляється у праві всіх індивідів громадянського суспільства бути різними, забезпеченні стійкої гармонії між різними соціальними групами, готовності до розуміння і співпраці з людьми, які мають різні погляди. У Декларації наголошується, що толерантність «це не лише моральний обов’язок, а й політична та правова потреба». Толерантність є не просто особистою якістю, а громадянським обов’язком, співзвучним пошані прав людини, що полягає в необхідності «сприяти утвердженню прав людини, плюралізму (у том числі культурного), демократії і правопорядку» [125, c. 12]. Зазначені в «Декларації принципів толерантності» цінності є частиною підґрунтя публічного адміністрування в Україні.

Основним документом, у якому відображено права і свободи громадянина України і людини, яку не наділено подібним юридичним статусом, є чинна Конституція України. Статтею 24 Основного Закону визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та національного походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками [217]. Подальшу регламентацію конституційних норм знаходимо в законодавстві у сфері місцевого управління.

Для працівників органів публічного управління толерантність є необхіднішою та найважливішою ціннісною орієнтацією, що забезпечує багато в чому успішність професійної діяльності. Нормативно-ціннісніімперативидіяльностіпрацівниківорганівпублічногоадмініструваннязакріплюються в локальних нормативно-правових документах».

 

З викладеного видно, що збіжним фрагментом у статті М.В. Монастирської та дисертації Ю.В. Делії є лише фрагмент тексту з переліком міжнародних правових документів. При цьому текст до зазначеного фрагменту та після нього відрізняється (виділено курсивом та зеленим кольором). Крім того, до збіжного фрагменту тексту у дисертації Ю.В. Делії  міститься посилання на роботу М.В. Монастирської (виділено жирним та підкреслено).Цікаво, що співпадаючий фрагмент тексту з переліком міжнародних документів був запозичений у статті М.В. Монастирської та дисертації Ю.В. Делії з преамбули Декларації принципів толерантності[9]. Декларація принципів толерантності, відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, тобто є текстом офіційного документа законодавчого характеру та відповідно до чинного національного законодавства України не визнається об’єктом авторського права та не підлягає правовій охороні. Отже, цитування такого тексту у статті М.В. Монастирської та Ю.В. Делії без вказівки його джерела, з юридичної точки зору, не призводить до порушень авторських прав третіх осіб. У дисертації Ю.В. Делії у наступному абзаці після співпадаючого фрагменту міститься вказівка на Декларацію принципів толерантності, яку включено до списку використаних джерел до дисертації. Крім того Ю.В. Делією на кожен з міжнародних документів у співпадаючому фрагменті тексту встановлено посилання, що свідчить про здійснений аналіз кожного джерела, що входить у співпадаючий фрагмент.

Після збіжного фрагменту тексту у статті М.В. Монастирської та дисертації Ю.В. Делії відсутні інші збіги тексту, навпаки, текст сильно відрізняється за виключенням фрагментів, які або не можуть свідчити про запозичення тексту зі статті М.В. Монастирської,  або відносяться до усталених висловів, що панують у сфері юриспруденції.

Аналіз викладеного збіжного фрагменту свідчить про відсутність підстав для звинувачення Ю.В. Делії у плагіаті та запозиченні тексту зі статті М.В. Монастирської. Отже, результати обробки інформації за допомогою спеціалізованих програм чи сервісів для пошуку запозичень тексту не можуть самостійно виступати обставинами, що дозволяють робити обґрунтовані висновки про наявність або відсутність у творі науки плагіату. Використання таких програм та сервісів можливе лише як додатковий інструмент для  пошуку можливих збігів тексту з подальшим їх аналізом і обробкою спеціалістом, для виявлення саме неправомірних запозичень тексту.

При виявленні текстових запозичень за допомогою спеціалізованих програм та сервісів необхідно враховувати, що на сьогодні наукових публікацій в електронних виданнях та у мережі Інтернет значно менше ніж у друкованих і деякі електронні документи можуть бути із обмеженим доступом. Це свідчить про неможливість комп’ютерною програмою чи сервісом врахувати всі можливі варіанти текстових запозичень, зокрема тих, що публікувались раніше, оскільки пошук проводиться лише за наявним у мережі масивом інформації. Отже, на практиці може виникнути ситуація, що запозичені фрагменти тексту можуть бути «декілька разів запозичені» і який текст є першоджерелом виявити без аналізу його спеціалістом практично неможливо.

Так, наприклад, підготовка докторської дисертації потребує вкладення значних зусиль і базується на більш ранніх працях автора, створених ним за значний проміжок часу. Докторська дисертація є звершенням значного дослідницького етапу, що зазвичай починається ще з написання кандидатського дослідження, створюється автором не на порожньому місці, а має за фундамент сукупність всіх виконаних автором наукових досліджень. Такі дослідження, у своїй сукупності, дозволяють йому осмислити на новому рівні наукового узагальнення і взаємозв’язку досліджені раніше проблеми, у рамках вибраного ним наукового напрямку, розробити теоретичні положення, які і можна буде кваліфікувати як наукове досягнення. Тобто, від написання тексту дисертації до її оприлюднення може пройти значний проміжок часу, оскільки докторська дисертація, як правило, базується на матеріалах та результатах, отриманих дослідником на протязі всієї його наукової діяльності.

Крім того, спеціалізовані комп’ютерні програми можуть видавати наступні збіги фрагментів тексту:

  • цитати з інших джерел, які оформлені відповідно до правил цитування:
  • цитати з нормативно-правових актів та офіційних документів;
  • цитати з раніше опублікованих праць власне автора, які можуть бути наведені у творах інших авторів з відповідним їх оформленням;
  • цитати з творів, створених при нероздільному співавторстві власне автором та іншими особами;
  • використання стандартних зворотів, висловів, усталених знань та спеціальної термінології, що панують у певній науковій сфері тощо.

Такі фрагменти текстів відносяться до правомірного запозичення і повинні оцінюватись у кожному конкретному випадку спеціалістом, зокрема у сфері інтелектуальної власності, шляхом фізичного порівняння відповідних текстів, їх подальшим аналізом та узагальненням висновків щодо наявності або відсутності плагіату.

Таким чином, отримані результати обробки інформації за допомогою спеціалізованих програм та сервісів виявлення запозичень тексту, не можуть самостійно виступати обставинами, що дозволяють робити обґрунтовані висновки про наявність або відсутність у творі науки плагіату. Для виявлення неправомірних запозичень тексту можливе використання зазначених програм та сервісів як додатковий інструмент для  пошуку можливих збігів тексту з подальшим їх аналізом і обробкою спеціалістом.

04.08.2016

[1] Кременовська І.В. «Плагіат у наукових публікаціях: методи виявлення та викорінення» [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.iepd.dn.ua/?page_id=2417

[2] Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. № 3792-ХІІ (із змінами)

[3] Інтелектуальна власність: словник-довідник / За заг. ред. О.Д. Святоцького. – У 2-х т.: Том 1. Авторське право і суміжні права/За ред. О.Д. Святоцького, В.С. Дроб’язка. – Уклад.: В.С. Дроб’язко, Р.В. Дроб’язко. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2000. – 356 с. – С. 157

[4] Липцик Д. Авторское право и смежные права / Пер. с фр.; предисловие М. Федотова. – М.: Ладомир; Издательство ЮНЕСКО, 2002. – С. 201

[5] Липцик Д. Авторское право и смежные права / Пер. с фр.; предисловие М. Федотова. – М.: Ладомир; Издательство ЮНЕСКО. – 2002. – С. 76.

[6] Шахрай С. М., Аристер Н. И., Тедеев А. А. О плагиате в произведениях науки (диссертациях на соискание ученой степени): научно-методическоепособие / С. М. Шахрай, Н. И. Аристер, А. А. Тедеев. М.: МИИ , 2014. – 176 с.

[7] Кременовської І.В. Плагіат у наукових публікаціях: методи виявлення та викорінення. [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.iepd.dn.ua/?page_id=2417

[8]Монастирська М.В. Ідея толерантності та її розвиток у історії політико-правової думки [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/pppd/2009_3/6.%20Monastirskay.pdf

[9]Декларація принципів толерантності: міжнародний документ, затверджена резолюцією 5.61 Генеральної конференції ЮНЕСКО від 16 листопада 1995року [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_503/print1448361762932108